На тихих вуличках старого Подолу, серед вузьких провулків і давніх кам’яниць, височіє особлива святиня — Церква Миколи Притиска. Її історія — це поєднання давніх легенд, драматичних подій і неперервної любові киян до цього храму.

Перші згадки про дерев’яний храм на честь святителя Миколая на цьому місці відносяться ще до XVI століття. А ось із появою кам’яної церкви все не так однозначно. Одні дослідники переконані, що мурований храм збудували у 1631 році на кошти заможного киянина Петра Залізного Гроша. Інші наполягають, що це сталося значно пізніше — у 1695 році.

Прихильники ранньої дати посилаються на документи 1647 року, де серед підписів під актом обрання митрополита Сильвестра Косіва згадується єпископ Притисько-Микільської церкви Олександр Тустанівський. Та цей документ не уточнює, яким був храм — дерев’яним чи кам’яним. Є й інші джерела: опис Києва французьким інженером Гійомом де Бопланом, але й він не залишив нам точної відповіді.

Основним доказом дати спорудження сучасної кам’яної церкви вважається “Географічний опис Києва”, складений поручиком київського гарнізону Василем Новгородцевим. Там прямо сказано: мурований храм звели на кошти киянина Петра Залізного Гроша. В той же час, більшість істориків сьогодні сходяться на тому, що будівництво відбулося в період між 1695 і 1707 роками.

Це підтверджують і архівні документи, і дослідження фахівців «Укрпроектреставрації», які на початку 1980-х років обстежували храм. Вони виявили, що цегляне мурування центрального й бічних вівтарів виконане одночасно, а матеріали та техніка кладки збігаються з іншими київськими спорудами кінця XVII — початку XVIII століття.

Спочатку кам’яна церква мала два яруси і одну баню. Її планування утворювало форму латинського хреста зі зрізаними кутами. З обох боків апсидної частини розташовувалися одноярусні вівтарі: північний — на честь Покрови, південний — на честь святих Козьми і Даміана.

Та спокій тривав недовго. У 1718 році вогонь охопив увесь Поділ. Пожежа завдала церкві значних ушкоджень. Довгі роки храм стояв без капітального ремонту, аж доки у 1752 році не знайшлися кошти на відновлення. Тоді громада уклала угоду з майстром Степаном Стобенським, і святиню відбудували.

У 1789 році з західного боку храму звели двоповерхову дзвіницю з теплою Стрітенською церквою.

Та справжнє випробування чекало на святиню у 1811 році. Пожежа, яка знищила весь Поділ, не оминула й Микільсько-Притиську церкву. Довгі роки вона стояла пошкодженою. Лише у 1819 році відомий київський архітектор Андрій Меленський створив проєкт реставрації. Стіни відновили за рік, а внутрішні роботи тривали до 1834-го. У 1830-х роках розширили й теплу Стрітенську церкву.

У другій половині XIX століття храм зазнав кількох перебудов. У 1868 році з південного боку звели невелику цегляну каплицю. На початку 1880-х за проєктом єпархіального архітектора Володимира Ніколаєва провели реконструкцію основного приміщення — його утеплили, а дзвіниця отримала новий, верхній ярус.

У радянську добу храм зазнав непростих часів. З 1934 по 1935 рік Микільсько-Притиська церква навіть стала митрополичою кафедрою Української автокефальної православної церкви. Тут служив митрополит Іван Павловський — відомий релігійний і громадський діяч. Та вже у 1935 році храм закрили, а в 1936-му митрополита заарештували в Бєлгородській області та згодом розстріляли.

Після Другої світової війни храм залишався в аварійному стані. Лише в 1956–1957 роках провели протиаварійні роботи, які врятували будівлю від руйнування.

У 1982 році розпочалися масштабні реставраційні роботи, але в 1983-му сталася трагедія — обвалився південно-західний пілон разом із частиною стіни та банею. Попри це, храм відновили, і наприкінці 1980-х років він знову постав у своєму первісному вигляді.

У 1990 році церкву передали громаді Православної церкви Київського патріархату. А після отримання Томосу про автокефалію у січні 2019 року храм перейшов під юрисдикцію Православної церкви України.

Сьогодні церква Миколи Притиска — це не просто пам’ятка архітектури національного значення. Це жива історія, що поєднує у собі духовність, традиції та велич Києва, нагадуючи про витривалість і силу, з якою місто зберігало свої святині крізь століття.

Серед старовинних вуличок Подолу, на розі Покровської, Покровського провулку та вулиці Боричів Тік, височіє Покровська церква — унікальна пам’ятка київського бароко. Вона є частиною ансамблю, що складається з головного храму XVIII століття, двоповерхової прибудови, яка з’явилася на початку XIX століття і слугувала «теплою» церквою, а також окремо розташованої дзвіниці, зведеної у другій половині XVIII століття.

Історія цього місця сягає глибини віків. Ще у 1685 році тут стояв дерев’яний однопрестольний храм, збудований коштом грецького купця Миколи Тернавіота. Він постає на місці вірменської церкви, яка згоріла у вогні. За іншою версією, храм постав на місці бернардинського костелу, що також був знищений пожежею. Втім, ще з XIV століття на Подолі існувала дерев’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці, яка обслуговувала численну вірменську торговельну громаду, що оселилася тут із дозволу литовських князів.

У 1766–1772 роках на місці дерев’яної церкви звели новий кам’яний храм за проєктом видатного архітектора Івана Григоровича-Барського. У той час він обіймав посаду головного архітектора Київського магістрату й фактично міг визначати, у якому стилі будуватимуть нові споруди. Барський завжди працював у стилі українського бароко, і Покровська церква не стала винятком.

Планування храму має риси традиційних українських тризрубних дерев’яних церков. У плані він нагадує подовжений хрест завдяки витягнутій західній частині. Унікальною особливістю є напівкругла апсида з двома видовженими приміщеннями з боків і напівкруглі гілки трансепта. Три бані, розташовані по осі зі сходу на захід, додають храму гармонійної симетрії. Світло в храм потрапляє через вікна прямокутної та круглої форми, прикрашені вишуканими наличниками з піднятими сандриками, а круглі — з напівциркульними завершеннями.

Закруглені гілки трансепта, увінчані напівкруглими фронтонами, — характерний прийом Григоровича-Барського. Таку архітектурну мову він використовував і в інших своїх шедеврах — соборі в Козельці та храмі в Золотоноші. Західний фасад Покровської церкви завершується стриманим трикутним фронтоном.

Проте не минуло й півстоліття, як у 1811 році велика подільська пожежа майже знищила храм. Вогонь забрав дах, вікна та внутрішнє оздоблення. Згоріли дерев’яні перекриття, які ділили храм на два поверхи, та дерев’яні сходи, що вели до ґанків.

Ремонтні роботи тривали кілька років і завершилися у 1817-му. Відновлюючи храм, бані вже не відтворювали у стилі бароко — натомість обрали стриманий ампір. До західного фасаду добудували теплу церкву на честь святого великомученика Іоана Воїна. Сучасники називали цю прибудову «незграбною», але вона стала важливим функціональним елементом комплексу.

У 1861 році храм отримав новий іконостас, виготовлений у майстерні братів Малафеєвих за кошти парафіян — родини купців Личкових. Проєкт створив академік архітектури І. Штром. Проте цей іконостас, виконаний у псевдомосковському стилі, не пережив радянських часів — у 1931 році його розібрали як «такий, що не має художньої цінності». Київський дослідник Федір Ернст тоді зазначав: «У середині XIX століття збудовано суто ремісничий іконостас псевдомосковського стилю за проєктом академіка Штрома».

У 1920-х роках храм передали вірним «Істинно Православної Церкви», а з весни 1927 року він перейшов під юрисдикцію Української Автокефальної Православної Церкви. У 1929 році радянська влада закрила храм, а настоятель, отець Михайло Гребенецький, був репресований у 1938 році та реабілітований лише в 1989-му.

З 1933 по 1946 роки у стінах храму розміщувалося відділення Київського обласного архіву.

Друга світова війна принесла новий поворот. У 1941 році німецька окупаційна адміністрація дозволила відновити богослужіння. Настоятель храму, протоієрей Олексій Глаголєв, проявив неймовірну мужність: він переховував у храмі й дзвіниці єврейських дітей та родини, рятуючи їх від загибелі. Його відмова відслужити молебень на честь дня народження Гітлера призвела до переслідувань, але не зламала духу священика.

Після війни, з 1946 року, теплу церкву передали православній громаді. До 1948 року тут тривали ремонтні роботи. У 1950-му розпочався масштабний капітальний ремонт: замінили конструкції бань і покрівлі, відновили цоколь і карнизи. Проте у 1960 році храм знову зачинили, богослужіння заборонили.

З 1969 року приміщення орендувало Українське товариство охорони пам’яток історії та культури. Основну частину комплексу використовували як складські приміщення, а у теплій церкві облаштували виробничий цех.

Лише у 1991 році святиню повернули вірянам. Деякий час, аж до лютого 2019 року, Покровська церква була кафедральним собором Української Автокефальної Православної Церкви. Після надання Томосу про автокефалію храм приєднався до Православної Церкви України.

Окремо стоїть дзвіниця — ще один шедевр Івана Григоровича-Барського. Її збудували у 1798–1799 роках. Перший поверх був кам’яний, а другий — дерев’яний. Пожежа 1811 року знищила дерев’яну частину, і вже у 1831 році другий ярус звели заново, цього разу з каменю, у стриманому стилі класицизму. Наприкінці 1980-х — початку 1990-х у дзвіниці працювали «Український культурний фонд» та студія звукозапису «Кобза».

Сьогодні Покровська церква — це не лише пам’ятка архітектури національного значення, а й символ багатовікової історії Подолу, який зберігає в собі спогади про велич, випробування й незламність Києва.

Садиба з трьох боків обмежена вулицями Покровською, Боричів Тік і пров. Покровським. Сучасних абрисів ділянка набула внаслідок перепланування Подолу після пожежі 1811 (раніше вхід до садиби був із заходу). 1861 обнесена огорожею, вхід зі східного боку з вул. Покровської вирішено у вигляді П-подібної в плані цегляної брами, яка включає проїзд та дві хвіртки. Огорожа вздовж вул. Покровської й частково — пров. Покровського — металева, на цегляних стовпах, з цегляним ажурним цоколем; за господарським в'їздом та на вул. Боричів Тік зроблена у вигляді глухого цегляного муру. З півдня садиба прилягає до подвір'я будинку Стрельбицького, нині резиденції посла Сполучених Штатів Америки в Україні. Частину території до 1930-х рр. займав цвинтар. Браму та огорожу відреставровано 1980 (автор проекту О. Лисенко). Ансамбль відіграє домінантну роль в забудові Подолу.

Серед розлогих київських схилів, на Набережному шосе, здіймається вгору одна з найстаріших архітектурних пам’яток міста — Монумент Магдебурзькому праву.
Його знають під різними іменами: «Нижній пам’ятник князю Володимиру» або навіть «Пам’ятник Хрещенню Русі». Останню назву пам’ятник отримав у XIX столітті. Пов’язана вона з легендою, ніби саме на цьому місці князь Володимир хрестив своїх дітей.

Та справжня історія цього монумента глибша. Його назва нагадує про часи, коли Київ мав власну систему самоврядування. У 1494 році Великий князь Литовський Олександр надав місту Магдебурзьке право — особливий привілей, що дозволяв киянам управляти містом самостійно, обирати магістрат, вирішувати господарські та судові справи без втручання зовнішньої влади. У наступні десятиліття, у 1514–1516 роках, ці права неодноразово підтверджувалися. Але у 1764 році був виданий указ, який скасував Магдебурзьке право, підпорядкувавши київський магістрат генерал-губернатору.

Минуло понад тридцять років, і в 1802 році імператор Олександр І повернув Києву права та вольності. Місто вибухнуло від радості: три дні тривали святкування, влаштовували бали, запалювали ілюмінацію, танцювали просто на площах. У пам’ять про цю подію кияни вирішили звести монумент і за короткий час зібрали десять тисяч рублів. Вважається, що проєкт належав видатному київському архітектору Андрію Меленському. Хоча документальних доказів цього немає, дослідники знайшли кресленик з його підписом — непряме підтвердження авторства.

Монумент заввишки 18 метрів вражає своєю стриманою класичною красою. Це колона тосканського ордера на постаменті, що складається з двох об’ємів: велика арка, в яку вбудовано квадратний у плані об’єм з напівциркульним вікном. Колона  увінчана   позолоченим завершенням у вигляді «держави» з хрестом. У монархічній символіці «державне яблуко» означає владу, а в християнській традиції  Царство Небесне. За радянських часів хрест зняли, і лише з проголошенням незалежності України він повернувся на своє місце.

Усередині постаменту колись була облаштована невелика каплиця. У центрі стояв восьмигранний басейн із фонтаном. Він наповнювався чистою джерельною водою, що надходила по дерев’яних трубах із резервуара, розташованого вище на схилі гори. Це була складна для того часу гідротехнічна система, яка виконувала не лише декоративну, а й дренажну функцію. Її залишки знайшли у 1940 році під час пробного буріння ґрунту.

Час минав, і вже в 1843 році пам’ятник потребував серйозного ремонту. Капітальні роботи провели у 1867 році. У 1912 році спеціальний акт офіційно визнав пам’ятник аварійним, але навіть тоді він залишався популярним місцем паломництва. У 1913 році під наглядом архітектора Бобрусова розпочався масштабний ремонт, а в 1914–1915 роках спорудили кам’яні сходи, які з’єднали Олександрівський узвіз  (сьогодні це Володимирський узвіз) із монументом.

У 1985 році архітектор-реставратор Ірина Малакова провела точні обміри сходів і розробила проєкт реконструкції. Планувалося замостити майданчики гранітними плитами, замінити пошкоджені балясини та поруччя, відновити освітлення й декор аркади. Більшість ідей, на жаль, так і не реалізували.

Напередодні тисячоліття Хрещення Русі, у 1988 році, пам’ятник і прилеглу територію привели до ладу, відремонтували сходи та побудували перехід під Набережним шосе, що з’єднав монумент із набережною Дніпра.

Остання масштабна реконструкція відбулася у 2013 році. Було оновлено колону, відновлено каплицю всередині середньої арки, а навколо створено затишну пішохідну зону з лавками. Підземний перехід біля монумента прикрасили металевими панно, присвяченими Хрещенню Києва.

Сьогодні цей монумент — не просто архітектурна пам’ятка. Він уособлює вільний дух Києва, його європейські традиції самоврядування та глибокі духовні корені, нагадуючи кожному, хто проходить повз, що історія свободи — це історія нашого міста.

Унікальна пам’ятка старого Подолу — дзвіниця церкви Святого Миколая, яку кияни здавна називали церквою Миколи Доброго. Адреса — вулиця Покровська, 6.

Уявіть собі: тут, на цьому самому місці, ще в XI столітті могла стояти невелика дерев’яна церква. Так вважають історики, хоча письмових доказів цієї гіпотези поки що не знайшли. Перші ж достовірні згадки про храм належать до XVI століття. І пов’язані вони з ім’ям легендарного козацького гетьмана Самійла Кішки. Після визволення з турецького полону він, переповнений вдячністю святому Миколаю за чудесний порятунок, наказав звести тут дерев’яний храм. Власним коштом гетьман придбав іконостас та все необхідне начиння для богослужінь.

Проте буремна історія Києва не раз ставила цей храм на межу зникнення. У серпні 1651 року місто захопили війська великого гетьмана литовського Януша Радзивілла. Під час запеклих боїв церкву спалили. Її відбудували в 1682 році, але спокій тривав недовго. На початку 1702-го блискавка влучила в храм, і вогонь знову знищив святиню.

Справжнє відродження сталося у 1716 році. Тут звели новий мурований храм на честь Святого Миколая. Фундатором став священик Симеон Ширипа — енергійна і щедра людина, яка не тільки пожертвувала на будівництво чималі власні кошти, а й зуміла залучити підтримку заможних парафіян Подолу. Нова церква була розкішною: трьохпристольна, у стилі бароко, з вишуканим іконостасом. Але доля знову виявилася невблаганною — вже за два роки пожежа сильно пошкодила храм. У стінах з’явилися глибокі тріщини, і навіть ретельний ремонт не врятував ситуацію. У 1799 році святиню довелося розібрати.

Та поруч із храмом у 1716 році збудували дзвіницю, і саме вона вціліла до наших днів. Зведена з цегли, вона вражає пропорціями: три яруси, восьмигранне шатро з невеликою банею, витончені люкарни в гранях і рельєфні гурти у вигляді піввалів. Її розміри вражають — 15,6 на 13 метрів у плані, висота до даху — 12,5 метрів, а разом із шатром і маківкою — цілих 28 метрів. Товщина стін на першому ярусі сягала 1,8 метра, а на дзвоновому, верхньому ярусі — 1,5 метра. Дзвіниця поєднала елегантні барокові форми з українськими національними елементами та архітектурними мотивами шатрових московських дзвіниць.

Ім’я архітектора залишилося невідомим.

Дзвіниця мала цікаве планування. На першому ярусі розташовувалася брама і невеликі кімнати, де жили служителі церкви. Другий поверх займала надбрамна церква, освячена на честь святого Симеона Стовпника — небесного покровителя отця Симеона Ширипи. А третій ярус був призначений для дзвонів. З трьох боків дзвіницю обіймали дерев’яні галереї: з першої можна було потрапити до житлових приміщень, з другої — пройти безпосередньо до церкви, а третя галерея вела вгору, до дзвонів.

15 червня 1800 року відбулося нове закладання храму Миколи Доброго. Проєкт у стилі ампір створив талановитий архітектор Андрій Меленський — людина, що подарувала Києву чимало архітектурних шедеврів. Уже 13 жовтня 1807 року новий храм урочисто освятили.

Та стихія знову втрутилася. Пожежа 1811 року завдала дзвіниці серйозних ушкоджень: найбільше постраждав третій ярус і дзвони. Протягом 1814–1815 років тут провели ремонтно-реставраційні роботи та встановили нові дзвони. А 10 лютого 1829 року в малому теплому храмі, що стояв поруч, відбулося освячення на честь святої великомучениці Варвари.

У 1892 році комплекс споруд храму Миколи Доброго знову капітально відремонтували.

На жаль, ХХ століття принесло трагічні випробування. У 1935 році радянська влада зруйнувала церкву Миколи Доброго, залишивши лише дзвіницю — німого свідка минулої величі.

11 лютого 1964 року розпочалися ґрунтовні дослідження пам’ятки та прилеглої території. Було ухвалене рішення про реставрацію. Основним завданням стало усунення пізніших прибудов XIX століття, які спотворювали вигляд дзвіниці, укріплення цегляних конструкцій та відновлення автентичних елементів. Приміщення дзвіниці тоді вирішили пристосувати під потреби сусідньої середньої школи №100. Під час відновлювальних робіт розібрали мурування, яке закривало галерею-аркаду першого ярусу, відреставрували колони та капітелі, замінили дерев’яні конструкції даху, а фасад прикрасили відновленим декором. Усередині зробили лише косметичний ремонт.

У 1963 році дзвіницю внесли до реєстру архітектурних пам’яток УРСР. Згодом у її приміщеннях розмістили фондосховище Республіканської виставкової зали Міністерства культури.

У 1991 році дзвіницю передали релігійній громаді Української Греко-Католицької Церкви, яка щойно вийшла з підпілля. Саме тут, у цих стінах, з’явилася перша парафія УГКЦ у Києві. Лише через рік громада отримала ще один храм — на Аскольдовій могилі.

Сьогодні дзвіниця церкви Миколи Доброго — це не просто пам’ятка архітектури національного значення. Це жива історія, яка поєднує у собі дух старого Подолу, красу барокової архітектури та пам’ять про події, що формували обличчя Києва протягом багатьох століть.

Пам’ятний знак жертвам Голодомору 1932-1933 років розташований на Михайлівській площі поруч із Михайлівським Золотоверхим монастирем. Це один із перших меморіалів у Києві, присвячений пам’яті про ці трагічні події в історії українського народу.

Відкритий 12 вересня 1993 року, у шістдесяті роковини трагедії, він став важливою складовою вшанування пам'яті жертв Великого Голоду.. Тоді влада силоміць відібрала у сільських жителів увесь зібраний урожай, що призвело до загибелі мільйонів.

Стела з сірого граніту, що стоїть на невисокому постаменті, втілює хрест і матір-берегиню, уособлення українського духу, з руками опущеними від розпачу. Дитина в центрі композиції, з розведеними руками, нагадує про мільйони ненароджених українських дітей, які стали жертвами жорстоких ідеологій, насильства і репресій.

До підніжжя пам’ятника насипано землю, привезену з усіх куточків України. Щороку у четверту суботу листопада, в День пам’яті жертв голодомору, кияни приходять сюди зі свічками і квітами, вшановуючи пам’ять загиблих співвітчизників

Сучасний собор і монастир, присвячені Архангелу Михаїлу, розташовані на місці стародавнього храму, зведеного на початку XII століття. Літописи згадують, що князь Святополк-Михайло Ізяславич заклав цю церкву 11 липня 1108 року. Завдяки своїй золотій бані, храм отримав назву «Золотоверхий».

Михайлівський Золотоверхий собор був важливою родинною усипальницею князів і одним з найбільших монастирів Київської Русі. Головною святинею монастиря були мощі святої великомучениці Варвари. Собор мав особливе значення для киян, адже він був присвячений небесному покровителю міста.

У 1930-х роках, коли столицю перенесли з Харкова до Києва, більшу частину монастиря знищили для будівництва урядового кварталу. Через початок війни реалізувати плани вдалося лише частково, зокрема було зведено будівлю Міністерства закордонних справ.

У 1997-1998 роках Михайлівський Золотоверхий собор і монастир відновили. Сучасна будівля включає відновлену дзвіницю в стилі бароко і оригінальні фрески XII століття. На дзвіниці встановлено годинник - куранти і музичний інструмент - карильйон, який виконує складні мелодії. Це місце стало важливим культурним і релігійним центром Києва.

Андріївська церква — це пам’ятка архітектури та монументального живопису XVIII століття світового значення. Вона розташована на Андріївській горі над відомим Андріївським узвозом. Церква була збудована у 1747–1762 роках у стилі бароко на честь Святого апостола Андрія Первозванного. Це одна з двох робіт видатного архітектора Бартоломео Растреллі, створених у Києві.

Особливість Андріївської церкви — це її розміщення на двоповерховому стилобаті, багате оздоблення, компактні розміри, а також відсутність дзвонів і хорів. Це єдина у світі церква з повністю збереженим інтер’єром, створеним за проєктом Растреллі.

Церква також відома тим, що саме на її сходах знімали сцени з культового фільму «За двома зайцями», тому поряд встановлено пам'ятник Проні Прокопівні та Свириду Голохвастову.

Майданчик навколо храму пропонує один із найкращих краєвидів на столицю. Подейкують, що в гарну погоду з цього місця можна побачити навіть обриси Чернігова. Щоб знайти найкраще місце для огляду, достатньо обійти храм по балюстраді— і перед вами відкриється неймовіний краєвид на історичний Поділ та величний Дніпро.

Алея художників у Києві з'єднує Андріївський узвіз і Володимирську гірку, проходячи від верхньої станції фунікулера уздовж пагорба, на якому побудована Андріївська церква. Це місце вже встигли назвати «київським Монмартром» (пагорб і найвища точка Парижу. Наприкінці XIX століття тут жили і творили Ренуар, Ван Гог, Аполлінер, а трохи пізніше - Пікассо, Модільяні та інші. Тут проходили зустрічі творчих особистостей паризької богеми). З 1984 року святкування дня Києва тісно пов'язано з Андріївським узвозом, на якому був проведений вернісаж - виставка і продаж картин. З того часу це місце стало центром свята і творчим центром міста - місцем зустрічі та спілкування художників, поетів і взагалі творчої інтелігенції. Тут усі художники з Києва та всієї України можуть презентувати й продавати свої картини на місцях, що обладнані навісами, вертикальними гратами для кріплення картин і невеликими сидіннями. Металеві ящики, стилізовані під лави, призначені для зберігання товару. Оновлену алею художників урочисто відкрили 1 червня 2019 року. Активна її реконструкція тривала з початку року. За цей час замінили освітлення, обладнали дерев'яне мощення, камери спостереження та зону wi-fi, зробили перильні огорожі з підсвічуванням, такі ж як на сходах, що ведуть з Пейзажної алеї, упорядкували територію.

Це унікальна транспортна система Києва, що з 1905 року з'єднує Верхнє місто з Подолом. Розташований у північній частині парку «Володимирська гірка», київський фунікулер спочатку називався Михайлівським електричним канатним підйомом. Це рейковий транспорт, що рухається зі швидкістю 2 м/с, має два вагони, кожен з яких вміщує близько 70 пасажирів.
Фунікулер значно полегшив пересування, адже долати круті схили містянам було досить складно.Це другий фунікулер в Україні після одеського. Його маршрут має довжину 222 метри, хоча спочатку, до 1928 року, він був коротшим і доходив лише до Боричевого Току. До 30-х років фунікулер входив до трамвайної мережі Києва і мав свій номер - 9, з’єднуючи трамвайні маршрути Подолу та Верхнього міста.
Навіть під час Другої світової війни фунікулер не припиняв роботу. У 1984 році була проведена повна реконструкція: з'явилися нові вестибюлі, прикрашені вітражами українських художників. Сьогодні київський фунікулер є пам’яткою архітектури та одним із найбезпечніших видів транспорту в столиці. За більш ніж 100 років роботи сталася лише одна аварія і, на щастя, без постраждалих.

Пам'ятник князю Володимиру — найстаріший скульптурний монумент Києва, збудований у 1853 році. Він розташований на нижній терасі Володимирської гірки і є архітектурною домінантою правобережних круч Дніпра.

Композиція пам'ятника включає 16-метровий п’єдестал у формі восьмикутної каплиці візантійського стилю. На ньому стоїть бронзова статуя князя Володимира заввишки 4,4 метра. У правій руці він тримає великий хрест, символ хрещення Русі, а в лівій — великокнязівську шапку.

Цей пам'ятник став одним із небагатьох, збудованих до 1917 року, які збереглися в радянські часи. У 1953—1954 роках, до його 100-річного ювілею, була проведена реставрація. Пам'ятник давно став символом Києва, а в 1988 році, до 1000-ліття Хрещення Русі, був зображений на ювілейній монеті.

Сьогодні пам'ятник є важливим місцем для паломництва та проведення церковних свят.

Парк «Володимирська гірка», розташований у центрі Києва на території історичної Михайлівської гірки, займає площу 10,6 га. Колись ця місцевість належала Михайлівському монастирю, де монахи вирощували виноград. Сучасна назва з’явилася в середині XIX століття, коли тут було створено новий парк і встановлено пам’ятник князю Володимиру Великому.
У 2019 році, після реконструкції, Володимирська гірка була з’єднана з Європейською площею новим велосипедно-пішохідним мостом. На території парку збереглася Кокорівська альтанка 1898 року, було встановлено пам’ятник Данте Аліг'єрі та фонтан зі скульптурою Архистратига Михаїла.
Сьогодні парк пропонує безліч нових зон для відпочинку з чудовими краєвидами міста. Це затишне місце для романтичних прогулянок і насолоди світанками, яке особливо популярне серед випускників після святкування закінчення навчання.