На тихих вуличках старого Подолу, серед вузьких провулків і давніх кам’яниць, височіє особлива святиня — Церква Миколи Притиска. Її історія — це поєднання давніх легенд, драматичних подій і неперервної любові киян до цього храму.

Перші згадки про дерев’яний храм на честь святителя Миколая на цьому місці відносяться ще до XVI століття. А ось із появою кам’яної церкви все не так однозначно. Одні дослідники переконані, що мурований храм збудували у 1631 році на кошти заможного киянина Петра Залізного Гроша. Інші наполягають, що це сталося значно пізніше — у 1695 році.

Прихильники ранньої дати посилаються на документи 1647 року, де серед підписів під актом обрання митрополита Сильвестра Косіва згадується єпископ Притисько-Микільської церкви Олександр Тустанівський. Та цей документ не уточнює, яким був храм — дерев’яним чи кам’яним. Є й інші джерела: опис Києва французьким інженером Гійомом де Бопланом, але й він не залишив нам точної відповіді.

Основним доказом дати спорудження сучасної кам’яної церкви вважається “Географічний опис Києва”, складений поручиком київського гарнізону Василем Новгородцевим. Там прямо сказано: мурований храм звели на кошти киянина Петра Залізного Гроша. В той же час, більшість істориків сьогодні сходяться на тому, що будівництво відбулося в період між 1695 і 1707 роками.

Це підтверджують і архівні документи, і дослідження фахівців «Укрпроектреставрації», які на початку 1980-х років обстежували храм. Вони виявили, що цегляне мурування центрального й бічних вівтарів виконане одночасно, а матеріали та техніка кладки збігаються з іншими київськими спорудами кінця XVII — початку XVIII століття.

Спочатку кам’яна церква мала два яруси і одну баню. Її планування утворювало форму латинського хреста зі зрізаними кутами. З обох боків апсидної частини розташовувалися одноярусні вівтарі: північний — на честь Покрови, південний — на честь святих Козьми і Даміана.

Та спокій тривав недовго. У 1718 році вогонь охопив увесь Поділ. Пожежа завдала церкві значних ушкоджень. Довгі роки храм стояв без капітального ремонту, аж доки у 1752 році не знайшлися кошти на відновлення. Тоді громада уклала угоду з майстром Степаном Стобенським, і святиню відбудували.

У 1789 році з західного боку храму звели двоповерхову дзвіницю з теплою Стрітенською церквою.

Та справжнє випробування чекало на святиню у 1811 році. Пожежа, яка знищила весь Поділ, не оминула й Микільсько-Притиську церкву. Довгі роки вона стояла пошкодженою. Лише у 1819 році відомий київський архітектор Андрій Меленський створив проєкт реставрації. Стіни відновили за рік, а внутрішні роботи тривали до 1834-го. У 1830-х роках розширили й теплу Стрітенську церкву.

У другій половині XIX століття храм зазнав кількох перебудов. У 1868 році з південного боку звели невелику цегляну каплицю. На початку 1880-х за проєктом єпархіального архітектора Володимира Ніколаєва провели реконструкцію основного приміщення — його утеплили, а дзвіниця отримала новий, верхній ярус.

У радянську добу храм зазнав непростих часів. З 1934 по 1935 рік Микільсько-Притиська церква навіть стала митрополичою кафедрою Української автокефальної православної церкви. Тут служив митрополит Іван Павловський — відомий релігійний і громадський діяч. Та вже у 1935 році храм закрили, а в 1936-му митрополита заарештували в Бєлгородській області та згодом розстріляли.

Після Другої світової війни храм залишався в аварійному стані. Лише в 1956–1957 роках провели протиаварійні роботи, які врятували будівлю від руйнування.

У 1982 році розпочалися масштабні реставраційні роботи, але в 1983-му сталася трагедія — обвалився південно-західний пілон разом із частиною стіни та банею. Попри це, храм відновили, і наприкінці 1980-х років він знову постав у своєму первісному вигляді.

У 1990 році церкву передали громаді Православної церкви Київського патріархату. А після отримання Томосу про автокефалію у січні 2019 року храм перейшов під юрисдикцію Православної церкви України.

Сьогодні церква Миколи Притиска — це не просто пам’ятка архітектури національного значення. Це жива історія, що поєднує у собі духовність, традиції та велич Києва, нагадуючи про витривалість і силу, з якою місто зберігало свої святині крізь століття.

На Вознесенському узвозі, серед старовинних київських вулиць, височіє велична будівля, яка сьогодні відома як Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури. Але її історія почалася набагато раніше, і кожен її поверх, кожен архітектурний елемент зберігає частинку минулого Києва.

Ця територія має глибокі історичні корені. Ще у 1121 році літописи згадували це місце під назвою Копирів кінець. Під час будівництва будівлі археологи знайшли тут фундаменти храму кінця XI століття, який, ймовірно, належав монастирю святого Симеона, заснованому князем Святославом Ярославовичем. Трохи далі, за сучасною будівлею семінарії, виявили й фундаменти ще однієї церкви, що датується XII століттям.

У XVI столітті на цій ділянці розташовувалося подвір’я католицького єпископа. А вже у XVII столітті, за наказом гетьмана Богдана Хмельницького, цю землю передали у розпорядження Київського митрополита. Саме тоді, у другій половині XVII століття, тут звели дерев’яну Вознесенську церкву з дзвіницею. Згодом її перебудували у XVIII столітті, і вона простояла до початку XIX століття, залишивши по собі пам’ять у назві вулиці — Вознесенський узвіз.

Наприкінці XIX століття постала потреба у новому просторому корпусі для Київської духовної семінарії. Попередня будівля, зведена на Подолі у 1830-х роках, уже не могла вмістити всіх охочих до навчання. Спочатку проєкт нового корпусу розробив відомий київський архітектор Володимир Ніколаєв, який тоді обіймав посаду головного єпархіального архітектора. У 1894 році він представив свій план, але з невідомих причин проєкт відправили на доопрацювання. Остаточний варіант розробив архітектор Євген Морозов .

Будівництво розпочалося у 1899 році під наглядом архітектора Єрмакова.

Будівля вражає своєю продуманістю. Планування здебільшого однобічне, а у центральному корпусі — двобічне. Над центральним входом розміщувалася домова Трьохсвятительська церква — сьогодні там актова зала академії. Цегляні фасади прикрашає чіткий ритм вікон із дугоподібними перемичками. На другому поверсі вікна вищі та ширші, що візуально додає будівлі простору й легкості.

У мотивах аркових прорізів легко впізнати вплив романського стилю. Центральний фасад має три осі та підкреслений виразним трикутним щипцем. Композицію посилює особливе розташування аркових вікон: п’ять великих прорізів над центральним входом, три — у бічних ризалітах, і по два — над основними рядами.

Внутрішнє оздоблення було досить стриманим. Без зайвої розкоші й ліпнини, простір виглядав скромно, окрім домової церкви. Там і сьогодні можна побачити круглі колони під хорами, а сама зала відома своєю чудовою акустикою. Будівля була розрахована на 500 студентів — простора, зручна й функціональна для свого часу.

Семінарія проіснувала тут недовго — лише 16 років. У 1917 році будівлю передали новоствореній Академії образотворчого мистецтва, яка народилася завдяки наполегливості провідних діячів культури того часу: художників, археологів, музейників, мистецтвознавців. Серед них — Микола Біляшівський, Михайло Бойчук, брати Кричевські, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут. Велику роль у створенні академії відіграв і Михайло Грушевський, голова Української Центральної Ради, разом із генеральним секретарем освіти Іваном Стешенком. Вони стали авторами першого статуту академії.

Урочисте відкриття відбулося 22 листопада 1917 року в будівлі Педагогічного музею, де кілька місяців працювали перші художні майстерні академії. Уже 5 грудня того ж року статут академії був офіційно затверджений, а її першим ректором обрали Федора Кричевського. У травні 1919-го ректором став Георгій Нарбут.

У перші роки — з 1918 по 1920 — тут навчалося від 36 до 100 студентів. У 1922 році академію реорганізували в Київський інститут пластичних мистецтв, а вже у 1924-му до нього приєднали Київський архітектурний інститут.

З цього часу заклад перетворився на багатопрофільний інститут, де діяли факультети живопису, архітектури, поліграфії та художньо-педагогічний. Серед викладачів — легендарні імена: Олександр Богомазов, Михайло Бойчук, Фотій Красицький, Федір Кричевський, Казимир Малевич, Софія Налепінська-Бойчук. Архітектурні дисципліни викладали Олександр Вербицький, Василь Кричевський, Володимир Онищенко, Василь Риков. Це був справжній зірковий склад педагогів.

Під час Другої світової війни інститут евакуювали спочатку до Самарканда, а пізніше — до Загорська. У Києві ж будівля тимчасово слугувала біржею праці та виробничо-художніми майстернями. У 1944 році інститут повернувся до столиці.

У 1992 році художній інститут отримав новий статус і став Національною академією образотворчого мистецтва та архітектури.

6 грудня 1996 року біля академії встановили пам’ятник художникам, які стали жертвами більшовицьких репресій. Проєкт пам’ятника створив архітектор Федір Юр’єв. На меморіальній плиті викарбувані імена митців, які були розстріляні, загинули у в’язницях або таборах, а також жертв індивідуального терору — серед них Михайло Бойчук, Софія Налепінська-Бойчук, Федір Ернст, Алла Горська, Олександр Мурашко. Загалом там понад 40 імен.

Сьогодні Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури — це провідний навчальний заклад країни, який виховує нові покоління художників, архітекторів та дизайнерів, продовжуючи багаті традиції і примножуючи славу українського мистецтва.

Серед старовинних вуличок Подолу, на розі Покровської, Покровського провулку та вулиці Боричів Тік, височіє Покровська церква — унікальна пам’ятка київського бароко. Вона є частиною ансамблю, що складається з головного храму XVIII століття, двоповерхової прибудови, яка з’явилася на початку XIX століття і слугувала «теплою» церквою, а також окремо розташованої дзвіниці, зведеної у другій половині XVIII століття.

Історія цього місця сягає глибини віків. Ще у 1685 році тут стояв дерев’яний однопрестольний храм, збудований коштом грецького купця Миколи Тернавіота. Він постає на місці вірменської церкви, яка згоріла у вогні. За іншою версією, храм постав на місці бернардинського костелу, що також був знищений пожежею. Втім, ще з XIV століття на Подолі існувала дерев’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці, яка обслуговувала численну вірменську торговельну громаду, що оселилася тут із дозволу литовських князів.

У 1766–1772 роках на місці дерев’яної церкви звели новий кам’яний храм за проєктом видатного архітектора Івана Григоровича-Барського. У той час він обіймав посаду головного архітектора Київського магістрату й фактично міг визначати, у якому стилі будуватимуть нові споруди. Барський завжди працював у стилі українського бароко, і Покровська церква не стала винятком.

Планування храму має риси традиційних українських тризрубних дерев’яних церков. У плані він нагадує подовжений хрест завдяки витягнутій західній частині. Унікальною особливістю є напівкругла апсида з двома видовженими приміщеннями з боків і напівкруглі гілки трансепта. Три бані, розташовані по осі зі сходу на захід, додають храму гармонійної симетрії. Світло в храм потрапляє через вікна прямокутної та круглої форми, прикрашені вишуканими наличниками з піднятими сандриками, а круглі — з напівциркульними завершеннями.

Закруглені гілки трансепта, увінчані напівкруглими фронтонами, — характерний прийом Григоровича-Барського. Таку архітектурну мову він використовував і в інших своїх шедеврах — соборі в Козельці та храмі в Золотоноші. Західний фасад Покровської церкви завершується стриманим трикутним фронтоном.

Проте не минуло й півстоліття, як у 1811 році велика подільська пожежа майже знищила храм. Вогонь забрав дах, вікна та внутрішнє оздоблення. Згоріли дерев’яні перекриття, які ділили храм на два поверхи, та дерев’яні сходи, що вели до ґанків.

Ремонтні роботи тривали кілька років і завершилися у 1817-му. Відновлюючи храм, бані вже не відтворювали у стилі бароко — натомість обрали стриманий ампір. До західного фасаду добудували теплу церкву на честь святого великомученика Іоана Воїна. Сучасники називали цю прибудову «незграбною», але вона стала важливим функціональним елементом комплексу.

У 1861 році храм отримав новий іконостас, виготовлений у майстерні братів Малафеєвих за кошти парафіян — родини купців Личкових. Проєкт створив академік архітектури І. Штром. Проте цей іконостас, виконаний у псевдомосковському стилі, не пережив радянських часів — у 1931 році його розібрали як «такий, що не має художньої цінності». Київський дослідник Федір Ернст тоді зазначав: «У середині XIX століття збудовано суто ремісничий іконостас псевдомосковського стилю за проєктом академіка Штрома».

У 1920-х роках храм передали вірним «Істинно Православної Церкви», а з весни 1927 року він перейшов під юрисдикцію Української Автокефальної Православної Церкви. У 1929 році радянська влада закрила храм, а настоятель, отець Михайло Гребенецький, був репресований у 1938 році та реабілітований лише в 1989-му.

З 1933 по 1946 роки у стінах храму розміщувалося відділення Київського обласного архіву.

Друга світова війна принесла новий поворот. У 1941 році німецька окупаційна адміністрація дозволила відновити богослужіння. Настоятель храму, протоієрей Олексій Глаголєв, проявив неймовірну мужність: він переховував у храмі й дзвіниці єврейських дітей та родини, рятуючи їх від загибелі. Його відмова відслужити молебень на честь дня народження Гітлера призвела до переслідувань, але не зламала духу священика.

Після війни, з 1946 року, теплу церкву передали православній громаді. До 1948 року тут тривали ремонтні роботи. У 1950-му розпочався масштабний капітальний ремонт: замінили конструкції бань і покрівлі, відновили цоколь і карнизи. Проте у 1960 році храм знову зачинили, богослужіння заборонили.

З 1969 року приміщення орендувало Українське товариство охорони пам’яток історії та культури. Основну частину комплексу використовували як складські приміщення, а у теплій церкві облаштували виробничий цех.

Лише у 1991 році святиню повернули вірянам. Деякий час, аж до лютого 2019 року, Покровська церква була кафедральним собором Української Автокефальної Православної Церкви. Після надання Томосу про автокефалію храм приєднався до Православної Церкви України.

Окремо стоїть дзвіниця — ще один шедевр Івана Григоровича-Барського. Її збудували у 1798–1799 роках. Перший поверх був кам’яний, а другий — дерев’яний. Пожежа 1811 року знищила дерев’яну частину, і вже у 1831 році другий ярус звели заново, цього разу з каменю, у стриманому стилі класицизму. Наприкінці 1980-х — початку 1990-х у дзвіниці працювали «Український культурний фонд» та студія звукозапису «Кобза».

Сьогодні Покровська церква — це не лише пам’ятка архітектури національного значення, а й символ багатовікової історії Подолу, який зберігає в собі спогади про велич, випробування й незламність Києва.

Садиба з трьох боків обмежена вулицями Покровською, Боричів Тік і пров. Покровським. Сучасних абрисів ділянка набула внаслідок перепланування Подолу після пожежі 1811 (раніше вхід до садиби був із заходу). 1861 обнесена огорожею, вхід зі східного боку з вул. Покровської вирішено у вигляді П-подібної в плані цегляної брами, яка включає проїзд та дві хвіртки. Огорожа вздовж вул. Покровської й частково — пров. Покровського — металева, на цегляних стовпах, з цегляним ажурним цоколем; за господарським в'їздом та на вул. Боричів Тік зроблена у вигляді глухого цегляного муру. З півдня садиба прилягає до подвір'я будинку Стрельбицького, нині резиденції посла Сполучених Штатів Америки в Україні. Частину території до 1930-х рр. займав цвинтар. Браму та огорожу відреставровано 1980 (автор проекту О. Лисенко). Ансамбль відіграє домінантну роль в забудові Подолу.

Серед розлогих київських схилів, на Набережному шосе, здіймається вгору одна з найстаріших архітектурних пам’яток міста — Монумент Магдебурзькому праву.
Його знають під різними іменами: «Нижній пам’ятник князю Володимиру» або навіть «Пам’ятник Хрещенню Русі». Останню назву пам’ятник отримав у XIX столітті. Пов’язана вона з легендою, ніби саме на цьому місці князь Володимир хрестив своїх дітей.

Та справжня історія цього монумента глибша. Його назва нагадує про часи, коли Київ мав власну систему самоврядування. У 1494 році Великий князь Литовський Олександр надав місту Магдебурзьке право — особливий привілей, що дозволяв киянам управляти містом самостійно, обирати магістрат, вирішувати господарські та судові справи без втручання зовнішньої влади. У наступні десятиліття, у 1514–1516 роках, ці права неодноразово підтверджувалися. Але у 1764 році був виданий указ, який скасував Магдебурзьке право, підпорядкувавши київський магістрат генерал-губернатору.

Минуло понад тридцять років, і в 1802 році імператор Олександр І повернув Києву права та вольності. Місто вибухнуло від радості: три дні тривали святкування, влаштовували бали, запалювали ілюмінацію, танцювали просто на площах. У пам’ять про цю подію кияни вирішили звести монумент і за короткий час зібрали десять тисяч рублів. Вважається, що проєкт належав видатному київському архітектору Андрію Меленському. Хоча документальних доказів цього немає, дослідники знайшли кресленик з його підписом — непряме підтвердження авторства.

Монумент заввишки 18 метрів вражає своєю стриманою класичною красою. Це колона тосканського ордера на постаменті, що складається з двох об’ємів: велика арка, в яку вбудовано квадратний у плані об’єм з напівциркульним вікном. Колона  увінчана   позолоченим завершенням у вигляді «держави» з хрестом. У монархічній символіці «державне яблуко» означає владу, а в християнській традиції  Царство Небесне. За радянських часів хрест зняли, і лише з проголошенням незалежності України він повернувся на своє місце.

Усередині постаменту колись була облаштована невелика каплиця. У центрі стояв восьмигранний басейн із фонтаном. Він наповнювався чистою джерельною водою, що надходила по дерев’яних трубах із резервуара, розташованого вище на схилі гори. Це була складна для того часу гідротехнічна система, яка виконувала не лише декоративну, а й дренажну функцію. Її залишки знайшли у 1940 році під час пробного буріння ґрунту.

Час минав, і вже в 1843 році пам’ятник потребував серйозного ремонту. Капітальні роботи провели у 1867 році. У 1912 році спеціальний акт офіційно визнав пам’ятник аварійним, але навіть тоді він залишався популярним місцем паломництва. У 1913 році під наглядом архітектора Бобрусова розпочався масштабний ремонт, а в 1914–1915 роках спорудили кам’яні сходи, які з’єднали Олександрівський узвіз  (сьогодні це Володимирський узвіз) із монументом.

У 1985 році архітектор-реставратор Ірина Малакова провела точні обміри сходів і розробила проєкт реконструкції. Планувалося замостити майданчики гранітними плитами, замінити пошкоджені балясини та поруччя, відновити освітлення й декор аркади. Більшість ідей, на жаль, так і не реалізували.

Напередодні тисячоліття Хрещення Русі, у 1988 році, пам’ятник і прилеглу територію привели до ладу, відремонтували сходи та побудували перехід під Набережним шосе, що з’єднав монумент із набережною Дніпра.

Остання масштабна реконструкція відбулася у 2013 році. Було оновлено колону, відновлено каплицю всередині середньої арки, а навколо створено затишну пішохідну зону з лавками. Підземний перехід біля монумента прикрасили металевими панно, присвяченими Хрещенню Києва.

Сьогодні цей монумент — не просто архітектурна пам’ятка. Він уособлює вільний дух Києва, його європейські традиції самоврядування та глибокі духовні корені, нагадуючи кожному, хто проходить повз, що історія свободи — це історія нашого міста.

Унікальна пам’ятка старого Подолу — дзвіниця церкви Святого Миколая, яку кияни здавна називали церквою Миколи Доброго. Адреса — вулиця Покровська, 6.

Уявіть собі: тут, на цьому самому місці, ще в XI столітті могла стояти невелика дерев’яна церква. Так вважають історики, хоча письмових доказів цієї гіпотези поки що не знайшли. Перші ж достовірні згадки про храм належать до XVI століття. І пов’язані вони з ім’ям легендарного козацького гетьмана Самійла Кішки. Після визволення з турецького полону він, переповнений вдячністю святому Миколаю за чудесний порятунок, наказав звести тут дерев’яний храм. Власним коштом гетьман придбав іконостас та все необхідне начиння для богослужінь.

Проте буремна історія Києва не раз ставила цей храм на межу зникнення. У серпні 1651 року місто захопили війська великого гетьмана литовського Януша Радзивілла. Під час запеклих боїв церкву спалили. Її відбудували в 1682 році, але спокій тривав недовго. На початку 1702-го блискавка влучила в храм, і вогонь знову знищив святиню.

Справжнє відродження сталося у 1716 році. Тут звели новий мурований храм на честь Святого Миколая. Фундатором став священик Симеон Ширипа — енергійна і щедра людина, яка не тільки пожертвувала на будівництво чималі власні кошти, а й зуміла залучити підтримку заможних парафіян Подолу. Нова церква була розкішною: трьохпристольна, у стилі бароко, з вишуканим іконостасом. Але доля знову виявилася невблаганною — вже за два роки пожежа сильно пошкодила храм. У стінах з’явилися глибокі тріщини, і навіть ретельний ремонт не врятував ситуацію. У 1799 році святиню довелося розібрати.

Та поруч із храмом у 1716 році збудували дзвіницю, і саме вона вціліла до наших днів. Зведена з цегли, вона вражає пропорціями: три яруси, восьмигранне шатро з невеликою банею, витончені люкарни в гранях і рельєфні гурти у вигляді піввалів. Її розміри вражають — 15,6 на 13 метрів у плані, висота до даху — 12,5 метрів, а разом із шатром і маківкою — цілих 28 метрів. Товщина стін на першому ярусі сягала 1,8 метра, а на дзвоновому, верхньому ярусі — 1,5 метра. Дзвіниця поєднала елегантні барокові форми з українськими національними елементами та архітектурними мотивами шатрових московських дзвіниць.

Ім’я архітектора залишилося невідомим.

Дзвіниця мала цікаве планування. На першому ярусі розташовувалася брама і невеликі кімнати, де жили служителі церкви. Другий поверх займала надбрамна церква, освячена на честь святого Симеона Стовпника — небесного покровителя отця Симеона Ширипи. А третій ярус був призначений для дзвонів. З трьох боків дзвіницю обіймали дерев’яні галереї: з першої можна було потрапити до житлових приміщень, з другої — пройти безпосередньо до церкви, а третя галерея вела вгору, до дзвонів.

15 червня 1800 року відбулося нове закладання храму Миколи Доброго. Проєкт у стилі ампір створив талановитий архітектор Андрій Меленський — людина, що подарувала Києву чимало архітектурних шедеврів. Уже 13 жовтня 1807 року новий храм урочисто освятили.

Та стихія знову втрутилася. Пожежа 1811 року завдала дзвіниці серйозних ушкоджень: найбільше постраждав третій ярус і дзвони. Протягом 1814–1815 років тут провели ремонтно-реставраційні роботи та встановили нові дзвони. А 10 лютого 1829 року в малому теплому храмі, що стояв поруч, відбулося освячення на честь святої великомучениці Варвари.

У 1892 році комплекс споруд храму Миколи Доброго знову капітально відремонтували.

На жаль, ХХ століття принесло трагічні випробування. У 1935 році радянська влада зруйнувала церкву Миколи Доброго, залишивши лише дзвіницю — німого свідка минулої величі.

11 лютого 1964 року розпочалися ґрунтовні дослідження пам’ятки та прилеглої території. Було ухвалене рішення про реставрацію. Основним завданням стало усунення пізніших прибудов XIX століття, які спотворювали вигляд дзвіниці, укріплення цегляних конструкцій та відновлення автентичних елементів. Приміщення дзвіниці тоді вирішили пристосувати під потреби сусідньої середньої школи №100. Під час відновлювальних робіт розібрали мурування, яке закривало галерею-аркаду першого ярусу, відреставрували колони та капітелі, замінили дерев’яні конструкції даху, а фасад прикрасили відновленим декором. Усередині зробили лише косметичний ремонт.

У 1963 році дзвіницю внесли до реєстру архітектурних пам’яток УРСР. Згодом у її приміщеннях розмістили фондосховище Республіканської виставкової зали Міністерства культури.

У 1991 році дзвіницю передали релігійній громаді Української Греко-Католицької Церкви, яка щойно вийшла з підпілля. Саме тут, у цих стінах, з’явилася перша парафія УГКЦ у Києві. Лише через рік громада отримала ще один храм — на Аскольдовій могилі.

Сьогодні дзвіниця церкви Миколи Доброго — це не просто пам’ятка архітектури національного значення. Це жива історія, яка поєднує у собі дух старого Подолу, красу барокової архітектури та пам’ять про події, що формували обличчя Києва протягом багатьох століть.

Центр сучасного мистецтва М17 (ЦСМ М17) — культурна інституція, що функціонує як освітньо-дослідницька платформа та експозиційний майданчик сучасного мистецтва України та світу.

Він вважається найстарішим у Києві. Житній ринок існував на цьому місці ще за часів Київської Русі, а в XV столітті був головним торговельним центром міста, де двічі на рік збиралися ярмарки, проводилися народні гуляння з карнавальним сходженням на гору Щекавицю. Сучасну будівлю ринку звели в 1980 році. Вона вважається культурною спадщиною модернізму. Фасад ринку оздоблений металевим панно «Із варяг у греки» художника Анатолія До́мнича. На ринку діють молочний, м’ясний, фруктово-овочевий, рибний відділи. Є декілька магазинів із квітами, насінням, одягом і взуттям. Житній ринок оточений храмами: церквою Миколи Прити́ска, церквою Воздвиження Чесного Хреста Господнього, корпусами Флорівського жіночого монастиря.

The Kitayivsky complex is a unique object of cultural heritage in one of the most valuable historical districts of Kyiv. The complex consists of historical tracts, monuments of archeology, architectural ensembles, a unique landscape, natural monuments, has a rich and ancient history (Late Trypil, Old Russian, late medieval times), therefore it has long and constantly attracted the attention of historians, archaeologists, art critics, local historians as a "witness of three civilizations".

The components of the Kitayivsky complex are:

Archaeological and speleological:

1. The Chinaiv archaeological complex (IX-XIII centuries) is a hillfort, a settlement, a burial mound, which consists of three groups of burial mounds, a cave complex, which consists of two main groups, the first of which is a system of caves in the middle of China Mountain.
2. The second group of caves is within the territory of the former Spaso-Preobrazhensky hermitage.
3. Architectural and urban planning – the ensemble of the Chinaiv desert and the complex of the Spaso-Preobrazhensky hermitage.
4. Nature reserve fund, which constitutes the landscape of the territory and the available flora and fauna.

China archaeological complex

Resolution of the Council of Ministers of the Ukrainian PCP No. 711 of July 21, 1965 approved the list of monuments of art, history and archeology of republican significance submitted by the Ministry of Culture of the Ukrainian SSR and the Academy of Sciences of the Ukrainian SSR. The mentioned list includes "Kytaiv settlement and barrows of the era of Kyivan Rus" (Korchuvate village of Moscow district of Kyiv).

On April 5, 1986, a passport with the name "Kitaivske gorodishche, settlement and burial ground" was drawn up as a monument, according to which "Kitaivske gorodishche belongs to the number of forts built on the slopes of the right bank of the Dnieper as sentry points over the river valley, and next to the fort a settlement and a burial ground arose, which are directly related to it."

By Decree of the Cabinet of Ministers of Ukraine No. 1761 of December 27, 2001, the archaeological monument "Kitaivske Gorodishche and Burial Burial Ground" was entered into the State Register of Immovable Monuments of Ukraine (developed Middle Ages, Kyiv Rus, location - 15 Kaitivska St. in the city of Kyiv) .

By Decree of the Cabinet of Ministers of Ukraine No. 928 of September 3, 2009, the archaeological monument of national significance "Kytaivske Gorodishche and Burial Burial Ground" was entered into the State Register of Immovable Monuments of Ukraine and assigned security number 260026-Н.

The Chinaiv archaeological complex (an archeological site of national importance "Kitaiv hillfort and burial mound", protection number 260026-Н) has 5 separate components: a fortified part (a hillfort with an area of ​​6.1 hectares), an unfortified part (a settlement with an area of ​​32.2 hectares ), burial mound (area of ​​group 1 – 2.17 ha, group 2 – 4.47 ha), cave complex, settlement in the Vynogradne tract (area – 1.34 ha).

A total of 19 objects of cultural heritage are located on the territory of the archaeological monument of national importance "Kitaivske Gorodishche and Kurganny Mogilnik", including the architectural monument of national importance "Troitska Tserkva" (15 Kaitivska St.; Decree of the Council of Ministers of the Ukrainian SSR dated 24.08. .1963 No. 970, security No. 38).

There are also 2 natural monuments of local importance here: 5 Japanese sophoras, 150 years old, and near the Trinity Church, the chestnut tree of Peter's Tomb grows - a botanical monument of nature. According to legend, the chestnut tree was planted by Metropolitan of Kyiv Peter Mohyla, but the age of the tree does not correspond to the years of the metropolitan's life. This is the oldest and largest chestnut tree in Kyiv. Its age is about 350 years, the diameter of the trunk is 1.1 m, the height is 25 m.

Part of the monument territory is located within the park-monument of horticultural art of national importance "Holosiiv Forest" (resolution of the collegium of the State Committee of the Council of Ministers of the Ukrainian SSR on Nature Protection of 26.07.1972 No. 22, resolution of the State Committee of the Ukrainian SSR on Ecology and Rational nature management dated 30.08.1990 No. 18). In this part there is 1 natural landmark of local importance - "The upper lake-pond from the Chinaiv cascade of ponds" (decision of the Kyiv City Council dated 02.12.1999 No. 147/649).

See the collection of artifacts from Kitayev in 3D:
https://sketchfab.com/lab_archaic/collections/save-kytayiv

Osvitoria Hub is a space located in a historic building in the very center of Kyiv, near the Arsenalna metro station (3 minutes on foot).
It combines modern design and technology to create an ideal environment for high-level events.

Conference halls:
Large conference hall 180m2
Seating: theater, classroom, U-shape, round table, team tables.
Capacity: up to 180 people (depending on the type of seating).

Small conference hall (training) 50m2
Seating: theater, classroom, U-shape, round table, team tables.
Capacity: up to 50 guests (depending on the type of seating).

Meeting rooms:
For business meetings, strategic sessions or zoom conferences, two meeting rooms are available for rent (up to 6 and 8 people).

Osvitoria Hub is a modern workspace located in a historic building in the heart of Kyiv, near the Arsenalna metro station (3 minutes on foot).
It is a comfortable place to work, where you can find like-minded people, discuss plans and share experiences.
Coworking space:
- comfortable workplaces
- fast internet connection
- separate areas for online meetings
- coffee and snacks